Цензура у сфері телерадіомовлення
Адвокатське об’єднання «Головань і Партнери»
Юридична газета № 50 за 2012 р.
21.01.2009 року набрав чинності Закон України «Про ратифікацію Європейської конвенції про транскордонне телебачення». Цим Законом Україна здійснила неабиякий крок щодо прийняття на себе зобов’язань з регулювання сфери телебачення та надання програмних послуг, виходячи із загальноєвропейських норм, правил та стандартів.
Це крок, завдяки якому загальні правила регулювання діяльності у сфері телерадіомовлення були інтегровані з загальноєвропейськими, що надає безмежні можливості не тільки громадянам щодо перегляду європейських телепрограм, а й українським мовникам щодо безперешкодного поширення на теренах Європейського союзу національних українських програм.
Якщо подивитись преамбулу Конвенції, то аж подих захоплює від того, як все правильно написано і на досягнення яких благородних цілей спрямована її дія. Але чи захоплює подих від діючих реалій?
Основний лейтмотив Конвенції викладений у статті 4 (свобода прийому та ретрансляції), згідно з положеннями якої сторони забезпечують свободу самовираження й інформації відповідно до статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, гарантують свободу прийому й не обмежують ретрансляцію на своїх територіях програмних послуг, які відповідають умовам цієї Конвенції.
При цьому, ця Конвенція застосовується до будь-якої програмної послуги, яка транслюється або ретранслюється організаціями чи технічними засобами, що знаходяться під юрисдикцією однієї зі сторін, кабельними каналами, за допомогою наземного передавача або супутника, і яка може прийматися, прямо або опосередковано, на території однієї чи більше сторін.
Нагадаю, що відповідно до ч.1 ст.10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна людина має право на свободу виявлення поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання держави і незалежно від кордонів.
Здійснення цих свобод, оскільки воно пов'язане з обов'язками і відповідальністю, може бути предметом таких формальностей, умов, обмежень або покарання, які встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, з метою запобігання заворушенням або злочинам, для захисту здоров'я і моралі, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошення інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.
Такі положення обох Конвенцій означають наступне: кожна особа в Україні має право на одержання інформації без будь-яких обмежень і перешкод з боку держави, шляхом отримання програмної послуги, що поширюється телемовниками, які підпадають під юрисдикцію сторони Конвенції.
Зауважу, що поняття «телемовника, що підпадає під юрисдикцію сторони Конвенції» є дуже широким і під нього підпадає не тільки мовник, правління якого розташоване на території сторони, але й будь-який мовник, якщо він використовує частоту, надану стороною Конвенції, або хоча й не використовує частоту, надану стороною, він використовує можливості супутника, що належить стороні, або хоча й не використовує ні частоти, наданої стороною, ні можливостей супутника, що належить стороні, але використовує наземну станцію-передавач супутникового зв'язку, що знаходиться на території сторони.
Враховуючи наведене у попередньому абзаці зазначу, що кількість іноземних телевізійних програм, які можуть безперешкодно поширюватись мовниками, що підпадають під юрисдикцію сторони Конвенції, на території України сягає декількох сотень.
При цьому, до цієї кількості входять, наприклад, російські телепрограми, що транслюються із супутника Eutelsat 36А, який належить Франції та є супутником зв’язку, а відтак мовники – резиденти Російської Федерації, які поширюють ці програми, підпадають під юрисдикцію Конвенції, незважаючи на те, що Росія не ратифікувала її.
Право вільно, без втручання держави переглядати наведені телевізійні програми є нашим природнім, шановні читачі, невід’ємним правом, гарантованим не тільки ст.10 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, а й ще Конституцією України.
Європейський суд з прав людини неодноразово підкреслював, що передбачене право на свободу слова включає в себе гарантію забезпечення свободи слова і покладає на держави — учасниці конвенції обов’язок захищати таке право, включаючи право на вільне поширення і приймання телевізійного сигналу, з допомогою якого інформація може буде донесена до особи (рішення від 22 травня 1990 року у справі Autronic AG v. Switzerland).
Чи гарантує таке право громадянам України держава? Ні, оскільки поряд з Європейською конвенцією про транскордонне телебачення в Україні діє такий собі непримітний перелік телевізійних програм, зміст яких відповідає вимогам Європейської конвенції про транскордонне телебачення і ретрансляція яких на території України дозволена, згідно з ч. 1 ст. 42 Закону України "Про телебачення і радіомовлення".
Незважаючи на багаторічні заклики бізнес-спільноти та європейських експертів скасувати ганебне для цивілізованої країни явище Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення (далі Національна рада) всіма силами відстоює існування переліку, затвердженого своїм же рішенням від 02.04.2008 року № 652. До речі, це рішення досі не зареєстроване в Міністерстві юстиції України.
Тим самим українці мають право переглядати у складі програмної послуги не всі програми, що підпадають під Конвенцію про транскордонне телебачення, а тільки ті, що дозволені Національною радою. Наразі таких програм всього лише 167.
Зауважу, що ні Закон України «Про телебачення і радіомовлення», ні Закон України «Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення» не містять жодних посилань на подібні переліки, як і не наділяють Національну раду повноваженнями затверджувати якісь переліки.
Посилання Національної ради на приписи ст.42 Закону України «Про телебачення і радіомовлення» не витримують критики і не мають нічого спільного зі змістом цієї статті, згідно з положеннями якої адаптації підлягають лише ті програми, правовласники (виробники) яких не підпадають під юрисдикцію країни, що входить до Європейського Союзу, або країни, яка ратифікувала Європейську конвенцію про транскордонне телебачення.
Та ж ч. 1 ст. 42 Закону прямо встановлює, що ретрансляція телерадіопрограм та передач, зміст яких відповідає вимогам Європейської конвенції про транскордонне телебачення, на території України не обмежується. Більше того, за законом порядок ретрансляції регулюється Законом України «Про телебачення і радіомовлення», а не підзаконними актами Національної ради.
Тим самим, в найгрубіше порушення вимог наведеної норми Закону і положень Конвенції ретрансляція телерадіопрограм та передач, зміст яких відповідає вимогам Європейської конвенції про транскордонне телебачення, на території України, а відтак і право громадян на перегляд таких програм, обмежується Національною радою шляхом впровадження цензурного переліку іноземних програм, дозволених для ретрансляції в Україні.
При цьому за недотримання цього переліку Національна рада вдається до застосування до провайдерів програмної послуги штрафних санкцій.
Парадокс полягає у тому, що такі обмеження стосуються виключно тих громадян, що отримують право перегляду програм (передач) в рамках надання програмних послуг суб’єктами господарювання, які отримали ліцензії провайдера програмної послуги.
Ті ж особи, що встановили системи прийому супутникового зв’язку або переглядають телевізійні програми через мережу Інтернет у цьому праві не обмежені.
Згідно з даними дослідницької компанії NPD DisplaySearch, в цілому в 2012 році обсяг поставок телевізорів за технологією Smart TV може досягнути 43 млн., а у 2016 році – 95 млн. «розумних телевізорів». Не важко зрозуміти, що кожен покупець такого телевізору буде обирати вільний перегляд телепрограм через мережу Інтернет, вільно формуючи свій контент, ніж отримувати дуже обмежену послугу від свого провайдера програмної послуги, затиснутого рамками переліку Національної ради.
Зауважу, що жодних критеріїв, за якими з усієї кількості програм, зміст яких відповідає вимогам Європейської конвенції про транскордонне телебачення, Національна рада відбирає ті, котрі громадянам України дозволено переглядати, – не існує. Це суто свавільні рішення Національної ради, що прийматься виходячі з принципу «хочу дозволю, а хочу ні». Такий підхід у країнах з «недостатньо розвиненою системою правосуддя» дуже легко може призвести до корупційних зловживань.
Єдиним аргументом Національної ради щодо існування переліку є те, що провайдер програмної послуги або мовник начебто повинен нести відповідальність за іноземну програму, яку він ретранслює, однак норми, яка б встановлювала таке положення, Закон України «Про телебачення і радіомовлення» не містить.
При цьому порядок вирішення питань, пов’язаних з порушеннями Конвенції про транскордонне телебачення, як і відповідальність сторін, ретельно прописані зрозумілою мовою у розділі 7 Конвенції.
Згідно зі ст.15 Конституції України цензура заборонена, але наявність такого переліку, на превеликий жаль, яскраво свідчить про її існування.
